На сучасному етапі екологічно безпечний розвиток туристично-рекреаційної діяльності в Україні набуває стратегічного значення як пріоритетний напрям сталого розвитку, що сприяє використанню природних територій, формуванню екологічної свідомості та потребує системного регулювання для запобігання їх деградації. Метою даного дослідження було узагальнення міжнародного досвіду управління екобезпечним розвитком туристично-рекреаційної діяльності та формування аналітичної основи для його адаптації до українських умов. У роботі здійснено систематизацію зарубіжних управлінських підходів і виокремлено вісім типологічних моделей розвитку екологічного туризму, охарактеризованих за параметрами інституційної архітектури, ролі місцевих громад, інструментів контролю туристичних потоків, застосування екологічних стандартів та механізмів партнерського управління. На основі порівняльного аналізу кейсів було визначено ключові тренди: інтенсифікацію екологічної сертифікації, поширення community-based tourism, цифровізацію управління відвідуванням охоронюваних територій та розвиток low-impact tourism. Окрему увагу було приділено рейтингам та інтегральним індексам як інструментам формування конкурентоспроможності держав у міжнародному туризмі та елементам сучасної геополітики. Проаналізовано структуру «Глобального індексу країн для подорожей дикою природою», здійснено порівняння позицій Австралії, Канади, США та України за окремими індикаторами й інтегральними значеннями. Виявлено методологічні обмеження індексу (чутливість до вибору показників та процедур агрегування), що знижує валідність підсумкових оцінок і потребує критичного використання у наукових дослідженнях. У дослідженні було обґрунтовано доцільність подальшого вдосконалення індексу з метою підвищення прозорості, відтворюваності та порівнюваності результатів